Украинская Православная Церковь, Горловская и Славянская Епархия, Добропольский округ

Архієпископ Климент — про останні рішення Констанинопольського Патріархату (+відео)


Голова Синодального Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ архієпископ Ніжинський і Прилуцький Климент прокоментував для телеканалу НТН рішення Синоду Константинопольської Патріархії від 11 жовтня 2018 року щодо українського питання. Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує інтерв’ю повністю.



— Власне, те, що відбулося вчора у Стамбулі, є безпрецедентним випадком порушення території однієї канонічної Церкви — іншою. Є канон і правила, які визначають термін усіх вирішених суперечок щодо меж єпархій не більше, ніж 30 років. Минуло з часу, який викликав жваве обговорення між Православними Церквами, вже майже 300 років. І тому досить дивними є претензії Константинопольської Патріархії щодо Київської Митрополії, адже територія Української Православної Церкви у сучасному її вигляді абсолютно не тотожна території Київської Митрополії 1686 року.

Більше того, ми спостерігали неодноразово в усі попередні роки, що Константинополь не сумнівався у канонічності Київських єпископів і священиків, у канонічності Предстоятеля Української Православної Церкви. Ми завжди отримували привітання, різні заяви на адресу Предстоятеля Української Православної Церкви. Константинопольська Патріархія вітала Блаженнішого Митрополита Онуфрія з його обранням на Київський престол.

Константинопольські представники і зокрема, тепер уже добре відомий, митрополит Гальський Емануїл брав участь в урочистостях із дня інтронізації Митрополита Онуфрія. Тепер відбувся (у представників Константинопольського Патріархату – ред.) провал у пам’яті? Ми спостерігаємо зовсім іншу позицію. Як пояснити протилежну ситуацію і зовсім протилежне ставлення до одного і того ж явища? Це надзвичайно складно.
Окрім того, слід розуміти, що такі заяви Константинопольської Патріархії — це її особиста думка, й її доводи, твердження абсолютно не є обґрунтованими і такими, які б були переконливими для всіх інших Помісних Церков, а не лише для Української Православної Церкви, для Московської Патріархії.

Те, що сьогодні одноосібно Константинополь бажає вирішувати територіальні суперечки і межі Православних Церков, апелюючи до речей, які відбувалися 300 і більше років тому, є надзвичайно небезпечним. По великому рахунку, Єрусалимська Церква може відмінити всі ці документи, тому що вона була першою Церквою, і ми звідти отримали благодать Святого Воскресіння. Якщо сьогодні саме таким чином вирішувати всі міжцерковні питання, це надзвичайно небезпечно для всього Православного світу.
Найнебезпечніше, що міститься в рішеннях вчорашнього Синоду Константинопольської Патріархії, це породження ще одного церковного розколу.

Звичайно, що таке рішення не об’єднає православних, не зцілить рану розколу, а створить ще одну юрисдикцію на території України, статус якої для Вселенського Православ’я буде надзвичайно сумнівним. Питання полягає в тому, що Константинопольський Патріархат зробив такий, я би назвав, «фейковий» крок, проголосивши зняття анафем з очільників українських розкольницьких організацій, таких, як: «УПЦ КП» та «УАПЦ». Але, за фактом, від проголошення зняття анафеми до реалізації цього процесу має пройти ще багато часу і виконано дуже багато умов. Зокрема цим рішенням Константинопольський Патріархат заявив, що не визнає ці розкольницькі організації як церковні структури.

Відбувається, так би мовити, відкат в історичному розумінні до періоду, коли анафеми були накладені, і всі рукоположення, всі священнодії, які були звершені розкольниками, не є дійсними. Тобто маємо одного Філарета, без єпископів, без священиків, маємо представників УАПЦ, які навіть не були єпископами на той час, коли на них накладені були анафеми, і всіх інших. Для того, аби вони називалися Церквою, потрібно, щоб Патріарх Варфоломій, який, як я розумію, претендує на таку місію, заново висвятив людей у священному сані.

Ця ідея не нова. Власне, і 10 років тому, коли Патріарх Варфоломій приїздив до України, такі саме умови висувалися, вони абсолютно не прийнятні для Філарета, він вважає себе Патріархом. Ви чули його недавні заяви, що він «Патріархом є і буде». Це зовсім не вписується в ту схему, яку вчора запропонував Константинопольський Патріарх та Константинопольський Синод. Таким чином, були прийняті якісь рішення, але вони абсолютно не життєздатні і вони не можуть бути імплементовані в тих історично-церковних умовах, в яких сьогодні ми існуємо. Звичайно, що розбрат буде посіяний, кожен буде трактувати це рішення так, як йому заманеться. Потрібно, щоб було прийнято загальноцерковне рішення стосовно того, що Патріарх Варфоломій започаткував в Україні.

Безпосередньо, Патріарх Московський і Сербський Патріарх, весь Синод Антіохійський та інші Помісні Церкви закликають Константинопольського Патріарха скликати загальноцерковне обговорення цієї проблеми для того, щоб ми вийшли з тієї досить неконструктивної ситуації, коли є слово Константинопольського Патріархату проти слів інших тих Церков та релігійних організацій, які задіяні в цьому процесі. Потрібно загальне церковне рішення. На жаль, Константинопольська Патріархія відкидає всі пропозиції про загальне церковне рішення. Хоча, якщо вони праві, чого б ховатися? Потрібно тоді оголосити всій Вселенській Православній Церкві, в чому їхні аргументи.

Слід розуміти, що Константинопольська Патріархія сьогодні перебуває в надзвичайно скрутному становищі. Безпосередньо в Туреччині вона потерпає від утисків місцевої влади. В Європі ця Церква, маючи діаспоральні парафії, єпархії, також знаходиться не в найкращому становищі, тому що натиск секулярної ідеології взагалі створює не найкращі умови для буття Церкви. Американський континент, де широко представлений Константинопольський Патріархат, уже багато років заявляє про своє бажання відділитися від Константинопольського Патріархату, тому що є самодостатнім у церковному розумінні. Є багато інших проблем. Тому Константинополь шукає нові території, де б він мав територію для існування, а ще б краще, де можна було б отримати якийсь зиск від цих нових територій.

Отже, ми спостерігаємо надзвичайно неоднозначну ситуацію. Хоча вчора і Президент України, і політики, і очільники українського розколу плескали в долоні, що Константинополь прийняв таке рішення, однак, за великим рахунком, це рішення означає рейдерське захоплення всіх церковних приміщень, всього церковного майна на території Української Православної Церкви. Тому що, відміняючи рішення 1686 року давнини, Константинополь претендує на те, що вся територія УПЦ є його канонічною територією. А відтак усі приміщення, усі монастирі, всі храми тепер не є майном «УПЦ КП», не є майном «УАПЦ»… І навіть вони претендують на наше майно. Тепер вони все оголосили своєю власністю. Це, я б назвав, безпрецедентним шахрайством, як воно виглядає збоку для пересічних громадян.

Інша ситуація полягає в тому, що Константинополь сказав, що надасть автокефалію. Але коли її надасть, ми, знову ж таки, не почули. Томосу немає, автокефалії немає. Натомість є надзвичайна кількість вимог і зокрема стосовно імплементації анафем, що є нежиттєздатним в тих умовах, в яких відбуваються церковні процеси в Україні.

Мені б дуже не хотілося, щоб церковні сценарії, пов’язані з такими рішеннями, були реалізовані. Адже, якщо буде створена нова юрисдикція, а саме це ми спостерігаємо сьогодні, справа йде не до автокефалії, а до впровадження нових церковних структур Константинопольського Патріархату на території нашої держави, тоді дуже багато регіонів, що в юрисдикції УПЦ, висловлять своє пряме непогодження з цими рішеннями. Константинополь регламентує свою агресивну політику відносно України з тим, що він є, так би мовити, Матір’ю-Церквою для наших православних.

Водночас я б наголосив, що карта Київської Митрополії XVII ст. і карта УПЦ, яку ми маємо сьогодні, включаючи навіть окуповані території і Донбасу, і Криму, є абсолютно не тотожні. Тому це питання таїть у собі надзвичайну небезпеку і породження вогнищ церковного протистояння не стільки навіть на Сході, скільки на Заході України.

Тому, що ми маємо поряд із нами Румунський Патріархат, який досить активно висловлює те, що територія Буковини, Бессарабії, а це Чернівецька, частина Одеської, Закарпатської областей, входить до складу УПЦ. Більше того, вже рукопокладені два єпископи, які б мали опікуватися нашими канонічними територіями. Те, що вони сюди не приїхали, це не тому, що були якісь перепони, а тому, що просто Румунська Патріархія вичікує час для таких агресивних дій. І ми бачимо, що таких умов усе більше і більше.

Окрім того, територія Закарпаття зовсім не з Константинопольської Патріархії була приєднана до нас, а це була територія Сербської Православної Церкви. Україна межує з такими країнами, як Угорщина, а Угорщина є територією Сербської Православної Церкви. Ми прекрасно бачимо, які сьогодні політичні відносини між Україною та Угорщиною. Якщо на це накласти ще й церковне питання, то хто тоді прорахував? Хто скаже з політиків, аналітиків, які можуть бути наслідки через такі недолугі рішення щодо проштовхування всіма можливими і неможливими способами цієї зміни стосовно церковної ситуації в Україні?..

Така сама ситуація з іншими регіонами. Ми межуємо з Польщею. Польська Православна Церква може заявити, що саме від неї, після переділу країн Європи, були приєднані якісь території, що сьогодні є значною частиною Західної України.

Тому, не дивлячись на низку проблем, які можуть виникнути на Сході і Півдні, а ми можемо сказати, що ані Донбас, ані Крим не сприймуть ідею зміни канонічного імплементування, і ми просто назавжди поставимо хрест у церковному розумінні на цих територіях. Але дуже велика небезпека загострення проблем на Заході нашої держави

Що стосується відкликання листа 1686 року про передачу Київської Митрополії — це досить одіозне рішення, яке може викликати щонайменше подив. Але якщо ми саме такі методи будемо використовувати в церковному житті, приймати якісь рішення, а потім через 300 років їх відмінювати, після того, як церковне життя йшло у своєму напрямку і розвивалося і відбувалося у той спосіб, що був можливий відповідно до певної історичної ситуації, то ми тоді будемо свідками надзвичайно небезпечного прецеденту. Адже в кожної Помісної Православної Церкви кордони визначалися багатьма процесами, які були далеко не церковними. Якщо сьогодні робити таку ревізію і піддавати сумніву, які були 100 років, 300 років тому, то ми тоді опинимося перед загрозою вселенського хаосу і загрозою того, що кожна Помісна Православна Церква матиме конфлікти, і це, звичайно, не буде сприяти місії Православної Церкви у сучасному суспільстві. Тому що, поки ми будемо ділити кордони, суспільство буде шукати відповіді на ті гострі проблеми, які його турбують, замість того, щоб звертатися до Церкви і всього того, що Церква проповідує і несе у цей світ.

Перш за все, хочу закликати всіх наших вірян не вдаватися до паніки. Сьогодні дуже багато людей приходять і зі сльозами на очах запитують, що буде далі. Ті рішення, які вже навіть були озвучені, не мають ніякої канонічної сили для УПЦ. Тому ми, як жили у благодатній Православній Церкві, так і продовжуємо наше життя. Те, що наша Церква благодатна, те, що в нашій Церкві діє Святий Дух, засвідчено багато років, навіть за останні 26 років буття УПЦ уже в нових історичних умовах, коли десятки чудотворних ікон були явлені в наших храмах і монастирях. Це свідчить про те, що Дух Святий діє в нашій Церкві так само нині, як і було у сиву давнину, коли являлися Почаївська ікона, Святогірська ікона та багато інших святинь. Дуже багато святих було прославлено, явлено саме у цей новітній період, який сьогодні іншою Помісною Церквою, зокрема Константинопольською Церквою, чомусь визначається як такий, що не є, з її точки зору, легітимним. Але Дух Святий показує на те, що наша Церква наділена всієї повнотою благодаті.

Ми маємо звертати увагу не на Томоси, не на ці безкінечні суперечки: хто перший, хто останній, хто має право, хто не має право. Тому що Господь в Євангеліє сказав дуже чітко, хто є першими, і хто є останніми (Мф. 19: 30). Перш за все, Церкви і очільники Церков, ієрархи, священики повинні являти собою приклад цього смирення. І служіння першості полягає в тому, що перший має служити і допомагати тим, хто є вже після нього.

Нам потрібно перейматися нашим спасінням. Завдання Церкви — це не отримання автокефалії, автокефалія — це один із можливих шляхів досягнення головного завдання Церкви. А покликання Церкви — це приведення людей до спасіння, покликання Церкви — це боротьба з гріхом, покликання Церкви — це навчання людей жити за євангельськими заповідями, за тими настановами, які дав нам Господь Іісус Христос. Ось це наше головне покликання.

Мені сьогодні надзвичайно сумно спостерігати, що вся місія Церкви, у публічному просторі, у дискусіях, які ми спостерігаємо в засобах масової інформації, звелася до банального протистояння: хто — за Томос, хто — проти Томосу. Але ж покликання Церкви, церковнослужителів і мирян зовсім в іншому. Нам потрібно не дати можливості обдурити себе в духовному плані і не звернути з прямої дороги, яка веде до Христа, на узбіччя, яке абсолютно сумнівне щодо питання, для чого ми існуємо на цій землі.

 Раніше Керуючий справами УПЦ дав коментар щодо рішень Синоду Константинопольського Патріархату від 11 жовтня 2018 року.

Источник: http://news.church.ua/

Похожие публикации


Наверх